Різки, емоційний крик та гуманність: мотивація дітей до навчання в теперішньому світі
Політологиня Катерина Шульман розказує, чому сьогодні мотивація дітей до навчання стала проблемою та при чому тут політика.
Проблема мотивації дітей до навчання доволі реальна та не така вже й нова. Постійно вчителям та батькам доводиться вигадувати нові підходи, що будуть працювати саме з їхніми дітьми. Батьки продовжують вигадувати різні дурниці, на кшталт “Якщо не будеш вчитися, то підеш працювати прибиральницею/двірником” Діти швидко розуміють, що це маніпуляція та перестають реагувати на це. Більш досвічені батьки розказують про важливість розвитку нейронних зв'язків задля уникнення деменції в зрілому віці. Проте цей вік та старість дуже далеко від дітей, тому й ці аргументи працюють не дуже добре.
Довгий час (а якщо відверто, то й зараз не рідко) старші намагаються “мотивувати дітей” насильством.
Століттями дітей наказували, не сприймали їх як особистостей. Та й сьогодні в нашому праві дитина до повноліття не є повністю дієздатною. Довгий час це пояснювали тим, що дитина не може зрозуміти якісь аргументи та зробити раціональні висновки, тому з нею нема про що говорити, й фізичний біль в цьому випадку може допомогти краще, ніж розмови.
Із часом людство почало гуманізуватися. Через це стає все виразнішою прірва між суспільними цінностями та школою. Люди хочуть, щоб в школа теж була гуманною до дітей - не карала їх, не соромила та й взагалі, не травмувала психічно. Водночас вимоги до освіти постійно тільки зростають - від викладачів вимагають все більше. І цілком закономірно, що деякі педагоги загадуються над питанням, а як вгамовувати дітей та встигати все, якщо навіть не можна підняти голос на них?
Звісно, це доволі провокативне та складне питання.
Лише подивіться на коментарі під будь-якою дискусією “Чи можна бити дітей”. Так чи так, вс зводиться до того, що в родині бувають різні випадки та ситуації. Одне - коли у вихорі емоцій хлопнути дитину по попі, бо вона тільки що ледь не впала з шафи чи ледь не вискочила під машину. Й зовсім інше, коли такі побиття стають регулярними, а ще більше - превентивними.
Так само, коли вчитель крикне на дитину, захлеснутий емоціями - це одне, й зовсім інше, коли у вчителя така традиція - кричати, карати, грубити та принижувати. Норма й поведінкові практики - ось де криється ця межа.
Тому держава має контролювати цю норму - запобігати насильству над дітьми та напрацьовувати нові норми, що унеможливлюють каральні практики в освітніх закладах.
Держава ж забезпечує освітою всіх громадян, допомагає в опановуванні різних практик та пристосуванні до життя. Водночас, держава виховує в дітей лояльність до себе. І тут вже питання - лояльність до влади чи до держави, як такої?
Можна прищеплювати різні цінності дітям, та важливо не переступити ту ледь видну межу. Коли в школах висить портрет президента - це добре чи погано? А якщо в класі висить розп'яття та в холі школи стоїть скульптура Божої Матері? А якщо уроки починаються з гімну - це надмірне нав'язування чи необхідне патріотичне виховання? Кожне суспільство дає на це свої відповіді. Та важливо ці відповіді відшукувати та усвідомлювати - яка мета вашої освіти, вашого навчання. Тоді й методи мотивації будуть відшукуватися свої.
Джерело: Такие дела
